Стефаник Василь Семенович

Народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на початку XX ст. мав уже 180.^[2] Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати.

Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії: 1897 в чернівецькій газеті «Праця», яку видавав Будзиновський В. Т., надруковано 7 новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), підписаних криптонімом «С». В. Будзиновський згадував, що під час першого прочитання творів Василя Стефаника професор Степан Смаль-Стоцький заплакав і сказав: «Я цікавий, яке вражіння зробить на Поліно» (так називали Осипа Маковея через сталеві нерви)^[5]. У 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Після появи «Синьої книжечки», як відзначала Леся Українка, Стефаник «став знаменитістю». Наступного року у Львові з’явилася друга збірка письменника «Камінний Хрест» (1900), а на самому початку 1901 там само вийшла третя книжка — «Дорога». З 1901 року Стефаник як письменник на півтора десятиліття замовк, завершивши перший період активної літературної діяльності. Але художнє слово письменника продовжує активно діяти: про В. Стефаника пишуть відомі діячі культури українського й інших народів (В. Гнатюк, Л. Гринюк, А. Крушельницький, С. Яричевський, Х. Алчевська, В. Морачевський та ін.), його твори передруковують різні видання українською мовою. Так, у 1904 р. у Катеринодарі вийшла книжка «Кленові листки», 1905 р. у Львові вийшла збірка новел «Моє слово», скомпонована, в основному, з попередніх збірок. У тому ж році в Петербурзі з’явився томик його творів українською мовою «Оповідання»; «Рассказы», а в 1911 р. — «Капли крови» (у перекладі російською мовою). У 1907 р. — у перекладі російською новели друкувалися в періодичній пресі різних країн. У перших роках 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, італійською (перекладач Луїджі Сальвіні) та іншими мовами. У творах цього періоду можна виділити такі основні теми: австроцісарська рекрутчина і її трагічні наслідки, еміграція трударів за океан, породжувані крайнім зубожінням сімейні драми у селянських родинах на межі двох століть.

Події Першої світової війни стали новим імпульсом до творчої діяльності: з 1916 він пише низку новел («Діточа пригода», «Вона — земля», «Марія», «Сини»), в яких відбито криваве лихоліття, порушено гострі проблеми національної долі українців. У 1919 р. у Києві виходить книга «Оповідання», у 1924 р. у Харкові з’являється найповніша збірка новел «Кленові листки», в 1925 р. знову там само виходить книга «Оповідання», у 1926 р. виходить остання збірка «Земля», «Вибрані твори» (1927), «Твори» (1927), «Вибрані оповідання» (1930). Із середини 20-х років письменник брав безпосередню участь у літературно-мистецьких журналах «Плужанин», «Життя й революція» та інших, друкуючи в них свої нові твори. Останні твори вже тяжко хворий письменник продиктував 1933 р., коли готувалася до видання його нова книга «Твори», куди ввійшла й решта його доробку, друкованого у журналах. Другий період творчості тривав з 1916 до 1933. Усього за цей період він написав 23 новели й кілька автобіографічних спогадів. З погляду мистецьких форм у творчості Стефаника після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове у другому періоді творчості з’являється лише в тематиці, а також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»). Найповнішим виданням доробку письменника є «Повне зібрання творів» у 3-х томах, 1949–1954.

Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

E-mail: mail@pnu.edu.ua

Тел: 00-00-00

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника